Життєвий і творчий шлях

Алли Горської.

Алла Олександрівна Горська
народилася 18 вересня 1929
року в Ялті. Її батько –
Олександр Валентинович,
один з організаторів
вітчизняного
кіновиробництва. Він
очолював у різні роки
Ялтинську, Ленінградську,
Київську, Одеську студії
художніх фільмів. Під час
війни співпрацював з
Олександром Довженком.
Тож Аллі сам Бог велів пов’
язати свою долю з
мистецтвом.

Алла Горська навчалася в
Київському художньому
інституті в майстерні С.
Григор’єва. Закінчивши
навчання в 1954 р.,
працювала переважно в
галузі станкового й
монументального
живопису. Пробувала свої
сили також і в
театрально-
декораційному
мистецтві.

Сформовані тоді в часи граничного ущемлення власного “я”, її
ровесники, як власне і вона сама, жили дивним, як на тепер,
життям. Однак це не можна назвати подвійною мораллю. Це був
час, коли кожен совєтський інтелігент брав участь в узаконеній
брехні, натомість внутрішньо відділяв її від правди. У кожному
жив замість них начебто хтось такий, хто не в усьому зливався з
ними. І саме ця роздвоєність спричиняла нерідко мистецькі вчинки,
вільне виявлення душі, що не сприймались офіціозом, а до того ж
ще й засуджувались.

Вихована в російськомовному середовищі, Алла Горська проте
цілком свідомо відкрила в собі українку і створила гурток з
вивчення української мови, історії, культури, залучаючи своїх
ровесників та однодумців, які ладні були б покласти на олтар
служіння нації своє життя. Переслідувана владою, вона не
зламалася і продовжувала боротись за волю і щастя свого народу.

Прагнення до значних образних узагальнень, а
разом з тим до оригінальних формальних
розв’язань, що намітилися в українському
мистецтві на початку 60-х років, суттєво
вплинули і на розвиток монументального
живопису. Митці в цей час почали уважно
вивчати досвід українських монументалістів
20-х років, шукати яскравих декоративних
рішень, органічного поєднання художнього
оздоблення з архітектурою.
Монументально-декоративний живопис,
застосований в екстер’єрі, став відігравати
велике значення в оздобленні міст. Не стояла
осторонь від цих процесів і Алла Горська.
Грунтовно засвоюючи витоки національної
культури, вона невтомно працює над
розробкою монументальних оздоблень інтер’
єрів, екстер’єрів, деякі з яких були втілені в
життя. Нерідко працювала разом з
українським художником Віктором
Зарецьким, з яким була одружена. Так, вони
вдвох створили вітраж у Київському
університеті імені Т.Шевченка “Шевченко.
Мати” (1964), який невдовзі було знищено за
наказом цекістів, вбачаючи в творі приховану
пропаганду українського націоналізму. Ними
також створено мозаїчне панно “Прапор
Перемоги” (1968-1970) в меморіалі “Молода
гвардія”, що в Краснодоні.

Поряд з монументальним
живописом А.Горська пише
пейзажі, портрети, серед яких
відомі такі картини, як “Прип’
ять”, “Пором”, “Абетка”, “Хліб”
(усі – початок 60-х рр.), портрети
Т.Шевченка, А.Петрицького, В.
Симоненка… У її творчому
доробку багато малюнків, серед
яких найбільш відомі
“Автопортрет” (1960-1961;
дивіться тут. – У.З.), “Мати”
(1963), “Село” (1962-1963) та інші.

На початку 60-х років Алла Горська
також тісно співпрацювала з
театральним режисером Лесем
Танюком, готуючи оформлення
вистави-комедії “Отак загинув Гуска”
М.Куліша, яку мали поставити на
львівській сцені. Однак її вилучили з
громадського обігу, перервавши
репетиції. Така ж доля спіткала й
іншу виставу “Правда і кривда”
Михайла Стельмаха в Одесі,
здійснену тим же постановочним
дуетом… Невдовзі Лесь Танюк
змушений був розпрощатися зі своїми
мріями й шукати кращої долі в
Москві, а Алла Горська – працювати в
іншій царині…

У кінці 60-х і на початку 70-х років в Україні
накочувалася хвиля арештів – чергова прополка
національної інтелігенції. На той час під пильним
оком КҐБ перебувала вже й Алла Олександрівна. Але
імперські цербери приготували їй інші тортури –
наймерзенніші… 29 листопада 1970 року Аллу Горську
знайшли по-звірячому забитою у помешканні
Василькова, де вона на той момент перебувала.
Загадкові обставини смерті так до кінця й не з’
ясовані. На думку дослідників цієї загадкової смерті
мисткені, її вбили за вказівкою КҐБ. Нема ніяких
сумнівів, що в каґебістських нетрях існував “відділ
політичних убивств”. До цієї версії схиляються і В.
Криловський, і С.Білокінь, і О.Зарецький – син загиблої.

Поховали А.Горську на одному із звичайних
кладовищ Києва, де споруджено на могилі
скромний пам’ятник: три пілони з чорних
просмалених дощок – майже три метри
заввишки, а між ними чаша… На панахиді Євген
Сверстюк тихо зронить проникливі й правдиві до
болю слова: “Алла Горська буде випромінювати
світло і буде вселяти незворушність духа самим
своїм ім’ям… В образі цілого десятиріччя вона
височить білим привидом Доброго Духа, що
втілює сумління, гідність, поривання молодості і
сяйво вільного людського обличчя, освітленого
талантом і відданістю людям”. Там же на свіжій
могилі поет Василь Стус, якому також невдовзі
доведеться пройти довгими-предовгими
таборними етапами імперії короткий шлях у
Вічність, прочитає свій вірш присвячений пам’яті
А.Горської.

Ярій, душе.

Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай –

червону тінь калини

На чорних водах –

тінь її шукай,

де жменька нас.

Малесенька шопта

лише для молитов і сподівання.

Усім нам смерть

судилася зарання…

В. Стус