Зв’язок Т. Шевченка

з Сумщиною

На Сумщині багато міст і сіл, пов'язаних з іменем Великого Кобзаря . Висвітлення цієї теми є
досить складним та багатогранним завданням.Воно торкається таких питань, як відображення
подорожей в літературній та малярській творчості Шевченка, його особистих відносин з
жителями та вихідцями з Сумщини, і відгуки про нього в місцевій народній творчості, а також
вшанування пам'яті Шевченка на Сумщині.

Розробку теми „ Тарас Шевченко і Сумщина" варто розпочати з висвітлення перебування
великого поета в цьому краї за теперішнім адміністративним поділом.А бував він у ньому під
час усіх подорожей Україною.

Перша подорож Т.Г.Шевченка по Україні відбулася в 1843-1844 роках. Яким шляхом він їхав
із Петербурга на батьківщину точно не відомо.Тоді молодий поет побував на Київщині,
Чернігівщині й Полтавщині (з районів цих областей у 1939 році була утворена Сумська
область).

Не раз зупинявся Кобзар у селі Андріївка (Гадяцького повіту, Полтавської області, нині
Роменського р-ну Сумської області) :

1843 рік у маєтку В.М.Репіна- рідного брата Варвари Репіної, з якою здружився в Яготині.Тут
намалював портрет дітей В.М.Репіна.

1844-1845 - Шевченко гостюваву свого приятеля Капніста, де за переказами намалював
пейзаж „Урочище Стінка".Таку назву має густо вкрита мішаним лісом місцевість вздовж річки
Артиполот, де полюбляв відпочивати Шевченко.

У лютому 1844 року Т.Шевченко разом з П.Кулішем (вихідцем із Шосткинського р-ну,Сумської
області),одним із найближчих друзів поета, вперше відвідав Глухів.

Тут він цікавився численними історичними пам'ятками: соборами, храмами, палацами.

Більше довелося побувати Шевченку на сумській землі під час другої подорожі по Україні в
1845-1847 роках.

Після закінчення Академії мистецтв у Петербурзі він їхав на батьківщину з метою влаштуватися на
постійну роботу, але цей намір скасував арешт 1847р. та десятилітнє заслання за антикріпосницьку
пропаганду.

У 1845 році, їдучи на Україну, в Глухові на тривалий час зупинявся поет. Він жив на хуторі В.О.
Білявського. Враження від подорожі до міста Кобзар згодом описав у автобіографічній повісті
«Капітанша».

Того ж 1845 року Шевченко побував у Миклашевського – власника глухівського родовища каоліну,який,
як писав Шевченко „одной фарфоровой глины продаёт тысяч на сто в продолжение года"
(„Капітанша").

серпня 1859 року поет востаннє побував у Глухові. Про це згадує Федір Лазаревський у листі до
матері.

Серпня Глухівці свято шанують пам'ять про перебування в місті Шевченка. Його іменем названа
одна з центральних вулиць Глухова. Село Чорториги Глухівського району перейменоване в
Шевченкове.

З Глухова (1845р.) Тарас Шевченко виїхав на Кролевець.Тут він затримався на кілька днів у повітового
лікаря Ф.П.Рудзинського, де за його проханням намалював портрет сина Йосипа. А 25 серпня 1859
року, їдучи з Гирівки до Москви, поет разом з братами Лазаревськими заночував у Кролевці в садибі Г.
М.Огієвської. Йому виявили щирий прийом.Через деякий час Огієвська отримала від Шевченка
„Кобзар" з дарчим написом.

Оскільки повітове начальство боялось поета, то наказало виписати Шевченку подорожню. До Сєвська
Кобзаря проводив Федір Лазаревський.31 серпня городничих доповідав чернігівському губернатору, що
Шевченко покинув Україну та поїхав по тракту на Москву. 4 травня 1861 року Кролевець в останній раз
бачив Т.Г.Шевченка: через місто провозили труну з прахом поета.

Бував Шевченко і у Ромнах. Влітку десь у 20-х числах липня поет відвідав Іллінський ярмарок.На
ярмарку поет побачив виступ геніального артиста Карпа Соленика.Зачарований його грою, Шевченко
записав у своєму „Журналі": „...Він видався мені натуральнішим й елегантнішим за незрівняного
Щепкіна".Потім враження від ярмарку ще довго будили душу Кобзаря та лягли на папір у повісті
„Наймичка", події якої розвиваються поблизу міста.Взагалі відвідини Ромен лишили помітний слід у
спогадах і творчості Шевченка. Про Ромни він згадує не лише в „Щоденнику",а й у ряді художніх творів
– поемах „Великий льох", „Княжна", повістях „Наймичка" та „Капітанша" .

Під час третьої подорожі Україною (1859р.) відвідав Шевченко село Лифине. Тут він зупинився у маєтку
ліберального поміщика Д.О.Хрущова. На зустріч з давнім другом відразу ж поспішили з Лебедина брати
Залеські, художник Мантейфель, лікар Одарченко, родич Лазаревських – Я.Т.Нерода. На спогад про
зустріч Шевченко подарував О.М.Залеському офорт „Приятелі" з дарчим написом. Наталії Хрущовій
вручив офорт „Вечір в Альбано поблизу Рима" та особисто переписав для неї вірш „Садок вишневий
коло хати".В Лифиному 7-го червня поет написав вірш „Ой на горі ромен цвіте", а також створив кілька
пейзажних малюнків – чарівні куточки з деревами, частина садиби з дубом, етюд „Дуб".

З Лихвина Тарас Григорович їздив у Лебедин.

Не довго довелося побувати Кобзарю в 1859 на Україні: за ним пильно стежили представники царської
влади; донощики тримали його під неослабним наглядом.

Врешті-решт бунтівному поетові в середині серпня запропонували негайно повернутися до Петербурга.І
знову він був змушений покинути рідну землю, хоча й з твердим наміром повернутися, та нажаль поїздка
1859 року на Україну була останньою.Повернувся він у Петербург тяжко хворим.Несприятливий клімат
столиці згубно діяв на підірване засланням здоров'я Шевченка. 10 березня поета не стало.

Друзі та шанувальники його таланту, зібравшись в день смерті Тараса Григоровича на квартирі
Лазаревського, відповідно до заповіту вирішили перевезти прах поета на батьківщину, тимчасово
поховавши його на Смоленському кладовищі.На похорон Шевченка прибули майже всі письменники,
митці, вчені і журналісти Петербурга.

Але, отримавши дозвіл на перевезення праху Т.Г.Шевченка на Україну, 26 квітня на його могилу прибули
друзі та знайомі для того щоб викопати домовину та відправити на батьківщину поета.

З Петербурга до Москви труну відправили залізни- цею, а з Москви до Києва везли кіньми тим поштовим
трактатом, яким Тарас Шевченко їхав востаннє відвідати батьківщину.Прах поета скрізь зустрічали
селяни, робітники, учителі та учні гімназії.

Таким був останній шлях Тараса Шевченко на Україну.

На площі Миру розташовано пам’
ятник «великому кобзарю» Тарасу
Григоровичу Шевченку. Автор - Санкт-
петербурзький скульптор Олег
Миколайович Смотров. Проект
постаменту – головний архітектор міста
М.П.Гавриш та головний художник міста
І.І.Рисева.

Пам’ятник Т.Г. Шевченку в
Конотопі було встановлено 22 травня
1993 р. Скульптура передає образ Т.Г.
Шевченка в задумі, сидячого на лаві. Він
тримає у правій руці книгу. Скульптура
виколота із міді. Постамент форми куба
– бетонний, обкладений гранітом.

Пам’ятник Т.Г.Шевченку (Конотоп)

Пам'ятник складається зі сходинок, які
ведуть до чотириметрового,
виготовленого з граніту постаменту, на
якому встановлено бронзову фігуру
Кобзаря. Тарас Григорович зображений
у повний зріст (прибл. 2,5 м), з
накинутим на плечі плащем, з
непокритою головою. Скульптура
передає душевний стан поета як
великого мислителя українського
народу.

Пам'ятник Тарасові Шевченку (Суми)

Спочатку у сквері було встановлено
пам'ятник Тарасу Шевченку, творцем
якого був Іван Кавалерідзе. Ця робота
відомого скульптора була дуже схожа на
інший його пам'ятник Шевченку, який
знаходиться в Полтаві. Через деякий час
сумський пам'ятник було знесено.

Пам'ятник Тарасові Шевченку (Недригайлів)

Недригайлівський пам'ятник Тарасу
Шевченку складається зі ступіньчатого
постаменту, на якому встановлена
бронзова фігура поета.

Тарас Шевченко зображений з
накинутим на плечі плащем та
непокритою головою. В правій руці він
тримає «Кобзаря».

Пам'ятник був відкритий 28 жовтня 1962
року.

Його автор — Яків Красножон, який
також спроектував пам'ятники Тарасу
Шевченку в Сумах та Лебедині.

Пам'ятник Тарасу Шевченку (Ромни)

Роменський пам'ятник Тарасу Шевченку
розташований у середмісті в сквері на
бульварі ім. Т. Шевченка.

Автор пам'ятника — відомий
український скульптор і культурний діяч
Іван Петрович Кавалерідзе, і
встановлений він був 1918 року, що
робить його одним з найперших у
монументальній Шевченкіані, принаймні
достеменно першим в історії
повнофігурним пам'ятником Тарасові
Шевченку.

Пам'ятник зроблено з бронзи
(скульптура Шевченка) та бетону
(п'єдестал).

Пам'ятник Тарасові Шевченку (Лебедин)

Пам'ятник складається зі ступінчатого
п'єдесталу та фігури Тараса Шевченка,
яка ніби виростає зі скелі прямокутного
січення. Розмір фігури (включаючи
скелю та постамент) — 2,5 метрів.

Пам'ятник було встановлено у 1964 році
на місці зруйнованої більшовиками
Успенської церкви. Скульптором
виступив Я. Д. Красножон, який також
спроектував пам'ятник Тарасу Шевченку
в Сумах та в Недригайлові

З сім'єю Лазаревських мав дружні і близькі стосунки відомий український поет Тарас Григорович Шевченко.

Знайомство і дружба братів Лазаревських, особливо Федора, Михайла і Василя, з Т. Г. Шевченком розпочалася з
1847 року - часу заслання його царським урядом в солдатчину до Оренбурзького корпусу, де брати працювали в
різні часи урядовцями в прикордонній комісії. Під час свого заслання в Кос-Аралі (грудень 1848 р.) Тарас
Григорович написав вірша "Згадай мене, брате", який присвятив близькому другові - Федорові Лазаревському. А
пізніше намалював парний портрет братів Федора та Михайла (зберігається в Санкт-Петербурзькому
літературному музеї "Пушкинский дом").

Поет побував на Конотопщині двічі - в квітні 1845 і серпні 1859 року. Особливим був останній приїзд.
Повертаючись із Києва до Петербурга, Тарас Шевченко заїхав 22 серпня у Гирівку, де знаходився невеликий
маєток Лазаревських. Тут жила їхня мати - Афанасія Олексіївна, до якої Шевченко ставився з синівською
любов'ю, називав її "рідною, небаченою і щиро любимою матір'ю". І поета вітали надзвичайно гостинно, привітно,
оточили піклуванням і душевною теплотою. Під час перебування в Гирівці Т. Г. Шевченко написав портрет А. О.
Лазаревської, а від'їжджаючи, подарував свій офорт "Свята родина" та автограф вірша "Садок вишневий коло
хати".

Ф. М. Лазаревський у спогадах про поета писав: "Перебуваючи в Гирівці, Тарас, за своїм звичаєм, вставав дуже
рано і йшов до саду, сидів там під вербою і залишався в споглядальному стані до чаю. Настрій його, внаслідок
неприємностей, яких він зазнав на батьківщині, був якийсь пригнічений". У Гирівці Кобзар працював і над деякими
поетичними творами, серед них - "Ой, на горі ромен цвіте".

Народні перекази свідчать, що Шевченко захоплювався красою місцевої природи, деревами парку і малював з
натури етюди, а також зібрав у Гирівці багато зразків місцевого фольклору. Від селян-кріпаків записав кілька
пісень, з яких до нас дійшли лише дві - "Теши, сину, ясенину" та "Ходить собі по церковці".

Ранком 25 серпня 1859 року у супроводі Федора й Івана Лазаревських Т. Г. Шевченко виїхав із Гирівки кіньми до
Кролевця. В Конотопі та селі Гути зробили короткочасні зупинки. У дорозі поет розмовляв з кріпаком-підводчиком
Якимом Ложкою, який потім до самої смерті розповідав про велич душі Т. Г. Шевченка. Ночували у Кролевці у
сестри Лазаревських - Глафіри Огієвської. Звідти Шевченко виїхав до Петербурга.

Саме брати Лазаревські порушили клопотання про перевезення тіла поета з Петербурга на рідну землю.
Востаннє зустрічала Конотопщина Кобзаря 4 травня 1861 року, коли його прах перевозили для перезахоронення
у місто Канів.

Село Шевченкове (колишня Гирівка) виникло в середині XVII
століття. Поселена Гирівка була на землях Карабутівських.
Карабутівці Гирьонки ще в 1691 році продавали тут свої землі
задніпровцю Юрію Харевичу, який поселився біля Гирівки
хутором.

Гирівка залишалася вільним селом до 1689 року, потім була
віддана Іваном Мазепою сербському підприємцю Радичу.
Ставши гирявським "державцею" Радич почав тут скуповувати
землі і скупив їх 1200 десятин. Після Радича з 1709 року і до
кінця XVIII століття тривали суперечки між зятями Радича (їх у
нього було 5) за володіння Гирівкою.

З 1750-их років Гирявка - село у складі Голінської сотні
Прилуцького полку.

У кінці XVIII століття в селі Гирівці з'явилися нові
землевласники. У цей період одна із дочок Лащинських (дочка
Афанасія Лащинського - зятя Радича) виходить заміж за
шляхтича Матвія Ілліча Лазаревського, який протягом 45-річної
чиновницької служби перебував на незначних посадах. У
власності Лазаревського в селі Гирівці та на хуторі Таранському
було 23 селян чоловічої статі і різної землі 70 десятин, і за
дружину дали в посаг 15 душ чоловічої статі селян і 80 десятин
землі. Сім'я Лазаревських не мала дружніх або родинних
зв'язків з місцевими поміщиками, більше того, між ними
складалися неприязно-ворожі стосунки.