Осип Турянський

1880 -1933

Восени 1914 року, учителя
української мови та літератури
Перемишльської гімназії,
випускника філософського
факультету Віденського
університету, мобілізовано до
війська та відправлено на сербсько-
австрійський фронт, де
Турянський потрапляє у полон. Він
один з 60 тисяч австрійських
полонених, яких відступаючі
напівживі серби етапують
засніженими горами, й один з
небагатьох, кому пощастило
вижити.

«Я й мої товариші впали жертвою
жахливого злочину. Це був злочин, якого
люди і природа допустилися на нас і
який і нас приневолив стати
злочинцями супроти духа людства. І
судилося нам пройти за життя пекло,
яке кинуло нас поза межі людського
болю — у країну божевілля і смерті».

Автор вирішив написати про своїх
загиблих товаришів, тіні яких йому з’
являються у сні і наяву. Це буде їм
жалобним вінком, а спільні муки хай
«падуть прокльоном на старий світ,
який ще досі тоне в морі крові й
нікчемності».

“Поза межами болю”

передсмертних марень,
прокльонів та спогадів сімох
виснажених солдат, що відстали
від загального каравану .

Як у справжніх солдат у них
лишилися тільки прізвища:

українців Добровського та

Оглядівського (сам автор),

угорця Сабо,

австрійця Штранцінгера,

поляка Пшилуського,

сербів Ніколіча та Бояні.

«Поза межами болю» — це
хроніка

На тлі непорушних, холодних, “скам'янілих гір,
неба й землі” в постійній “скам'янілій тиші” “по
албанських безвістях”, по снігу повільно
рухаються обірвані, босі, висохлі полонені,
“ідуть, наче тягнуть власні трупи на великий
похорон”.

Кадр з фільму “Поза межами болю” (1989р.)

“Гробову тишу природи перебиває тихе зітхання,
вриване хлипання, голосний лемент і зойкіт людей
з босими ногами на замерзлому снігу…”

Треба вогню, без нього загинуть. Знайшли якийсь корч,
відірвали від нього, що могли, але мокрі гілочки не
загорялися. Книжки Шекспіра, Ґете, Канта спалили ще три
дні тому. Кожен відірвав від себе шмат сухого одягу, але й це
не допомогло. Потрібний був цілий одяг. Значить, хтось
заради загального добра мусив померти. Але всі хотіли жити.

Тоді вирішили, що помре найслабший.

Вони будуть скакати, танцювати навколо
того корча,

поки хтось не впаде.

«Без найменшої тіні спротиву почали
скакати людські скелети, замерзлі з
морозу, смертельно вичерпані

голодом, бігати і скакати довкола корча.

Лиш одна думка

вводила в рух їх закостенілі ноги: “Скачи,
скачи і

витримай… а то, може, твої власні
товариші тебе

доб’ють!” Почався дикий танець.

Добровський сміявся й показував елегантні
фігури танцю, бо був колись балетмейстером.
Сказав, щоб товариші уявили собі, що танцюють
на балу з прекрасними дамами, котрим говорять
компліменти, яких цілують.

Бояні не міг більше скакати, хотів
кинутися в прірву, але йому не

дали. Він подивився на кожного з
товаришів і закликав маму на

порятунок. Сабо Глянув на нього й сказав
співчутливо, що й він

людина, хай той не думає погано про
нього. Бояні всміхнувся,

попросив передати якісь гарні слова його
мамі й заспокоїти її, що

помер він у теплій хаті на м’якій постелі.

«Важке мовчання перебив Добровський:
“Оце має

бути людська доля! Вродилася людина,
плакала, сміялася, співала,

навчилася ходити і причимчикувала,
сердешна, аж сюди,

щоби після найстрашніших мук
покластися тут, у тій

проклятій льодовій пустині на спочинок”.

— Прокляте те життя, в котрому слабший
мусить згинути, щоб дужчий міг жити».