Наукові товариства
другої половини
XIX ст.

Виконала: Дюг Оксана

учениця 9 класу

Наукові товариства — об'єднання вчених, фахівців і
осіб, зацікавлених в розвитку окремих ділянок науки з
метою організації наукових дослідів, публікації
наукових праць та поширення наукових знань серед
населення.

В останні десятиліття XIX століття та на початку XX
століття було засновано багато нових наукових товариств
переважно історичного та філологічного спрямування.
Серед історико-філологічних товариств в Україні можна
згадати насамперед Церковно-археологічне товариство
при Київській Духовній академії (1872)

Перші наукові товариства з'явилися в Україні в першій
половині XIX століття: Одеське товариство історії й
старовини (1839), Київське медичне товариство (1840),
Одеське медичне товариство (1849).

В останні десятиліття XIX століття та на початку XX
століття було засновано багато нових наукових
товариств переважно історичного та філологічного
спрямування. Серед історико-філологічних товариств
в Україні можна згадати насамперед Церковно-
археологічне товариство при Київській Духовній
академії (1872), Історичне товариство Нестора
Літописця (1873–1932) при Київському університеті,
Історико-філологічне товариство при Харківському
університеті (1877–1919), Історико-філологічне
товариство при Одеському університеті (1889–1917),
Історико-філологічне товариство при Ніженському
історико-філологічному інституті (1894–1920).

Оде́ський націона́льний університе́т
і́мені I.I. Ме́чникова — вищий
навчальний заклад в Україні.
Розташований в Одесі. Має четвертий
рівень акредитації.

Університет засновано 1865 року під
назвою Імператорський
Новоросійський університет. Його
створено на базі Рішельєвського
ліцею в Одесі. Ім'я Іллі Мечникова
університету надано 1945 року.

В середовищі правників було утворено
Київське правниче товариство
(1877–1919) та Українське правниче
товариство у Львові.

Було засновано багато товариств Дослідників природи:
при Київському (1869), Харківському (1869), Одеському
(1870) університетах; Польське товариство природників
імені Миколи Коперніка у Львові (1886), Подільське
товариство природознавців і любителів природи (1910),
Кримське товариство природознавців (1910).

«Руська Бесіда», перша і до 1918 року
найповажніша українська громадсько-культурно-
освітня організація на Буковині, заснована 26
січня 1869 року з ініціативи сп. Є. Гакмана, до
1918 року з централею у Чернівцях. Проіснувала
до 1940 року.

На початку задумана як клубне товариство
інтеліґентів з метою «піднести товариське життя
між русинами на Буковині» (чисельність членів
близько 150). Першим гололовою «Руської
Бесіди» був о. В. Продан, секретарем — Т. Дронь.
Перші 15 років в «Руській Бесіді» перевагу мали
москвофіли. Після 1918 рум. влада заборонила
діяльність читалень, а важливіші завдання
«Руської Бесіди» перебрали товариства
«Народний Дім» і «Українська Школа» у
Чернівцях. Після ліквідації Української
Національної Партії 1938 р. представництво і
заступництво українців на Буковині перед
румунською владою перебрала «Руська Бесіда»,
яка знову розвинула діяльність. По окупації
Буковини радянськими військами 1940 р. «Руська
Бесіда», як і всі інші українські організації, була
заборонена.

Ідеологія УСДП базувалася на принципах
соціал-демократії, зокрема
австромарксизму, а також на ідеї
незалежності й соборності України.
УСДП спиралась на промислових і
сільськогосподарських робітників.
Значного впливу в суспільно-
політичному житті Західної України не
мала.

РУРП— селянська партія, створена у Сх. Галичині
1890. Засновниками і керівниками її були І. Я.
Франко, М. І. Павлик, С. Данилович, Є.
Левицький. Друковані органи — журнали "Народ"
і "Хлібороб", газ. "Громадський голос". У партії
йшла непримиренна боротьба двох напрямів:
лівого крила на чолі з І. Я. Франком, М. І.
Павликом, що відстоювало інтереси сільс.
бідноти і міськ. ремісничого люду, зв'язувало
визволення укр. народу з перемогою соціалізму, і
правого крила на чолі з С. Даниловичем, яке
дотримувалося бурж.-ліберальних і
націоналістичних поглядів. РУРП, незважаючи на
недоліки (недооцінка революц. ролі робітн.
класу, обмеженість у розв'язанні нац. питання),
відіграла важливу роль у розвитку революц.-
демократичного руху в Галичині. Радикали на
поч. своєї діяльності очолили ряд сел.
заворушень, виступали за єдність дій трудящих
різних національностей у боротьбі проти
поміщицького і капіталістичного гніту. В кін. 19
ст. відбувся розкол партії. В 1899 частина членів
РУРП разом з "народовцями" об'єдналася в "укр.
нац.-демократичну партію" проавстр. напряму. На
поч. 20 ст. РУРП переродилася в бурж.-
націоналістичну партію.

Великі видатні
письменники

Творчість Марка Вовчка (літературний
псевдонім Марії Олександрівни
Вілінської) посилила і міжнародну
роль української літератури. За
свідченням Петка Тодорова, проза
письменниці у 60—70-х pp. XIX ст.
мала вирішальний вплив на розвиток
болгарської белетристики. Твори
Марка Вовчка за її життя, починаючи з
1859 p., з'являються в чеських,
болгарських, польських, сербських,
словенських перекладах, виходять у
Франції, Англії, Німеччині, Італії та
інших європейських країнах.

Царський уряд устами Валуєва проголосив, що
«ніякої особливої малоросійської мови не було,
немає і бути не може». Здійснювалися широкі
заходи з русифікації населення, заборони книжок
та навчання рідною мовою, заборонялася
діяльність українських культурних товариств.
Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої
твори українською мовою на Наддніпрянщині,
скориставшись допомогою П.Куліша, публікує у
львівському журналі «Правда» статтю
«Сьогочасне літературне спрямування» (1878), у
якій гостро виступив проти шовіністичної
політики російського уряду та деяких російських
письменників.

Літературна праця стає справжньою втіхою і
відрадою П. Рудченка. Уриваючи час від
відпочинку, просиджуючи вечори за письмовим
столом, він з натхненням віддається улюбленим
заняттям. Перші його твори (вірш «Україні» та
оповідання «Лихий попутав»), підписані
прибраним ім'ям Панас Мирний, з'явилися за
кордоном, у львівському журналі «Правда» в
1872 році. Попри те, що в 1870 — 1880-х роках
письменник продовжує інтенсивно працювати,
його твори, в зв'язку з цензурними
переслідуваннями українського слова в
Російській імперії, друкувались переважно за
кордоном і в Наддніпрянській Україні, тому були
майже невідомі широким колам читачів.
Одночасно Мирний продовжує виступати і в
західноукраїнських збірниках та журналах, де
друкуються такі його твори, як «Лови», «Казка
про Правду та Кривду», «Лимерівна», переспів
«Дума про військо Ігореве».

Цікавим явищем є створення збірника
«Песни Украины» (за життя поета не
був надрукований) — спроба
популяризації російською мовою
найкращих поетичних творів
українських поетів XIX ст.

Переклади Грабовського (сам автор
часто називав їх «переспівами»)
мають різний рівень відповідності
оригіналам. Неусталеність
перекладацьких принципів і брак
першоджерел, спричинені злигоднями
заслання, позначилися на створеній
Грабовським «антології світової
поезії», але не применшують її
значення, особливо для свого часу.
Своєрідністю перекладацької
діяльності Грабовського є й те, що
поет здебільшого щедро наснажував
перекладний твір пафосом й ідеями
власної творчості.

У поетичній творчості: збірки «Поезії»
(1862 року), «Поезії» (1862 — 67), «Поезії»
(3 тт. 1867 — 68), «Дикі думки» (1876) й ін.
Федькович поєднував впливи західно-
європейського романтизму з буковинським
фолькльором. У його ліричних віршах
переважає гуцульська тематика, в якій
відтворено переживання жовнірів,
відірваних від рідного краю, які у відчаї
доходять до дезертирства чи самогубства:
«Дезертир», «В арешті», «Рекрут», «Святий
вечір». З цією темою тісно пов'язана туга
гуцула за родиною, домом, батьківщиною
та жовнірська неволя: «Нічліг», «Марш на
Італію», «Під Кастенодолев», «У Вероні»,
«Під Маджентов», «В церкві»,
«Новобранчик» й ін. Поеми Федьковича
присвячені героїчним подвигам опришків,
месників за кривду народу: «Довбуш»
(1862), «Юрій Гінда», «Лук'ян Кобилиця»
(1865), «Киртчалі», «Шипітські берези» та
ін. Частина поетичної творчості
Федьковича позначена впливом Т.
Шевченка.

Миха́йло Миха́йлович Коцюби́нський (5
(17) вересня 1864, Вінниця — 12 (25)
квітня 1913) — український
письменник, громадський діяч, голова
Просвіти в Чернігові, один з
організаторів Братства тарасівців.

Коцюбинський був і залишається одним з
найоригінальніших українських прозаїків. М.
Коцюбинський одним із перших в українській
літературі усвідомив потребу її реформаторства в
напрямі модерної європейської прози. Його
творчість завжди була предметом суперечок
літературних критиків. Ще і дотепер деякі
дослідники про модернізм М. Коцюбинського
говорять обережно, називаючи його
імпресіоністом у літературі. Сучасник
письменника, критик С. Єфремов так сказав про
нього: «Людина культурна, до найменших
подробиць, європеєць з голови до п'ят … був
справжнім аристократом Духа без жодного
силування з свого боку…». Був дуже акуратний,
благородний, внутрішньо дисциплінований.