ВСТУП В ІСТОРІЮ МЕДИЦИНИ.
МЕДИЦИНА І ПЕРВІСНЕ
СУСПІЛЬСТВО

ЗМІСТ І ВИДИ ІСТОРІЇ МЕДИЦИНИ

Медицина – система наукової і практичної діяльності, спрямована на
збереження та зміцнення здоров’я, продовження життя людини, на запобігання
хворобам та їх лікування. Медична практика і медична наука, що виникає
згодом внаслідок критичного узагальнення практики, розвиваються історично
у тісному зв’язку та взаємодії. Медична практика, накопичуючи все більше
матеріалу, збагачує медичну теорію новими даними і в той же час ставить
перед нею нові завдання. В свою чергу теорія медицини піднімає на все вищий
рівень, удосконалює медичну практику.

Історія медицини – це наука про виникнення і розвиток медичної діяльності
та медичних знань у різні історичні періоди в тісному зв’язку із загальною
історією, філософією, природознавством, культурою.

МЕДИЦИНА:

офіційна

неофіційна – цей вид медицини поділяється на народну та нетрадиційну

Народна медицина – це сума всіх знань та практичних методів, які
спираються виключно на практичний досвід і спостереження, що
передаються з покоління в покоління як в усній, так і в письмовій формі.

«нетрадиційна медицина» - визначається також як неофіційна, її методи,
які мають свого автора (гомеопатія – С. Ганеман, іридодіагностика –
І. Пекцелі). Методи неофіційної медицини на державному рівні не
затверджені. Людина, яка не має спеціальної медичної освіти і практикує
народну та нетрадиційну медицину, називається «цілитель».

С. Ганеман І. Пекцелі

Декілька цікавих фактів

Слово «доктор» – латинське за своїм походженням. Воно було
утворено від латинського дієслова doceo (докео:) «вчу,
навчаю» і буквально значить «учений» (порівняй: доктор …
наук). Звідси слово доктор набуло в розмовній мові значення
«лікар» («врач»), тобто «учений лікар» – на відміну від
недипломованих.

Відомо, що в давніх цивілізаціях роль медиків виконували
жерці, одяг яких мало чим відрізнявся від того, який носили в
Єгипті, Вавилоні, Стародавній Греції та Римі.

З розвитком асептики та антисептики (з середини ХІХ ст.) у
звичай увійшли білі халати, проте вони прижились не одразу і
не скрізь, та й самі халати в медичних закладах різних країн
світу відрізняються кольором і фасоном. Гігієністи
стверджують, що білий колір втомлює зір і віддають перевагу
халатам голубого або бірюзового кольору.

Моральні та етичні норми

Лікар – це не лише посада, а й звання, яке треба заслужити й
виправдати. Немає іншої такої професії, яка б вимагала
щоденного прийняття важких і відповідальних рішень, пов’
язаних на лише зі здоров’ям, але й з долею хворої людини.
Моральні норми та вимоги, обумовлені цією особливістю,
притаманні лише лікарській професії. Цим і пояснюється така
численність законодавчих актів, постанов, кодексів, правил, які
визначали протягом тисячоліть поведінку лікаря. Той, хто
одержував звання лікаря, добровільно брав на себе обов’язки
неухильного їх виконання.

Моральні якості лікаря визначаються поняттям «гуманізм», з
якого починається лікар. Без гуманізму медицина втрачає право
на своє існування, адже її наукові принципи при цьому вступають
в протиріччя з її метою – служити людям. Гуманізм складає душу
медицини, її етичну основу, її мораль. Справжнім і хорошим
лікарем може бути лише добра людина.

Відомі лікарі-гуманісти

Федір Петрович Гааз (1780-1853) - видатний лікар-гуманіст і добродійник.
Усі свої кошти витрачав на допомогу бідним та ув’язненим. На зібрані
Ф. Гаазом кошти була заснована лікарня для арештантів у пересильній в’
язниці. На одному з московських кладовищ є пам’ятник Гаазу, а на
решітчастій загорожі висять важкі кайдани. На гранітному п’єдесталі
викарбувані слова: «Поспішайте робити добро».

Джон Говард (1726-1790) - англійський громадський діяч, філантроп,
реформатор тюремної справи. У Херсоні Д. Говарду встановлено пам’ятник,
на його честь випущено медаль з латинським написом «Vixit propter alіоs»
– «Жив для інших».

Альберт Швейцер (1875-1965) - німецько-французький мислитель, доктор
філософії, теології та медицини, автор фундаментальних праць з теології,
дослідник творчості Баха, музикант, конструктор органів, письменник,
лауреат Нобелівської премії. У 1913 р. вчений разом з дружиною вирушив
до Екваторіальної Африки (Габон), де власним коштом заснував лікарню. У
1953 р. за велику гуманістичну діяльність у збереженні миру на планеті був
удостоєний Нобелівської премії миру.

До славетних медиків минулого належать видатні вчені
академіки Д. К. Заболотний і О. О. Богомолець, які були
Президентами Академії наук України. Серед відомих
випускників київської вищої медичної школи – вчений-історик
В. Б. Антонович, професор-хірург і архієпископ В. В. Войно-
Ясенецький, а також лауреат Нобелівської премії Є. І. Чазов.

О.О. Богомолець Д.К. Заболотний В.Б. Антонович

В. В. Войно-Ясенецький Є. І. Чазов

Історія медицини поділяється на
загальну та спеціальну.

Загальна історія медицини вивчає розвиток
медичних знань у людському суспільстві в
цілому. Загальні питання, основні
закономірності історичного розвитку медицини
складають предмет історії медицини як окремої
науки, самостійної дисципліни.

Спеціальна історія медицини висвітлює
розвиток окремих галузей медицини. Вона є
складовою частиною усіх медичних дисциплін і
її викладання здійснюється відповідними
профільними кафедрами.

Отже, історія медицини – це наука про
виникнення і розвиток медичної діяльності та
медичних знань у різні історичні періоди в тісному
зв’язку із загальною історією, філософією,
природознавством, культурою. Стан медицини
завжди визначався рівнем розвитку суспільства,
соціально-економічними умовами, досягненнями
науки, техніки, культури.

Як особлива ланка науки та діяльності людини,
медицина є складовою частиною культури
людства. Тому історія медицини інтегрує в собі й
аспекти культурницькі.

ЗВ’ЯЗОК МЕДИЦИНИ І
КУЛЬТУРИ

Чимало лікарів виявили себе у художній творчості. Один з
визначних художників в історії світового живопису
Рембрандт залишив чудові картини медичної тематики.
Добре відома картина Рембрандта «Портрет лікаря
Бонуса», але особливо слід відзначити картину «Лекція з
анатомії доктора Тюльпа» (1632). Ніколас Тюльп –
відомий голландський анатом і хірург з Амстердама. З
іменем Тюльпа пов’язано виникнення одного з символів
медичної діяльності – свічка, що горить, і девізу «Світячи
іншим, згораю» (лат. – «Aliis inserviendo ipse
consumor» – «cлужачи іншим, знищую себе»). Важко
уявити більш виразний символ самовідданої лікарської
праці, головний стрижень якої – гуманність і милосердя.

Один з найвеличніших художників в історії мистецтва
епохи Відродження Леонардо да Вінчі, окрім того, що
був також механіком, інженером, відзначився й як
анатом. Його 13 альбомів анатомічних малюнків склали
цінну спадщину медичної науки минулого. Художник
Альбрехт Дюрер, один з іменитих фізиків свого часу,
лишив не тільки цінні анатомічні замальовки, але й
великий трактат з пластичної анатомії. Данину анатомії
віддав і Мікеланджело Буонарроті, геніальний
скульптор і живописець. Художники створили велику
кількість портретів і жанрових творів, присвячених
медикам і медицині. Лише серед картин І. Рєпіна
налічується більше 60 таких робіт. Цій тематиці
приділяли увагу І. Крамський, В. Васнєцов,
М. Ярошенко, В. Петров, В. Полєнов та чимало інших.

Артур Конан Дойл – відомий англійський лікар-
письменник, автор творів «Записки про Шерлока Холмса» (з
персонажем доктора Ватсона), «Втрачений світ», інших
захоплюючих романів.

Сомерсет Моем – теж лікар і автор багатьох романів. Йому
належать слова: «Я не знаю кращого тренінгу для
письменника, ніж лікарська професія». Цікаво, що перед
Другою світовою війною С. Моем – керівник британської
розвідувальної мережі на Тихому океані.

Олександр Гантер (Канада) – поет і перекладач; переклав
англійською твори Тараса Шевченка.

Людвік Заменгоф (Польща у складі Австрійської імперії) –
поет і перекладач, творець відомої штучної мови есперанто.

Януш Корчак (Генрік Гольдшмідт) – польський
письменник, педагог, лікар. Написав книгу «Як любити
детей». У Польщі керував єврейським будинком сиріт, видав
чимало педагогічних та дитячих художніх творів. У 1940 р.
разом з будинком сиріт опинився у варшавському гетто; у
1942 р. загинув у концтаборі «Треблінка».

Антон Чехов – такі твори, як «Палата № 6», «Припадок»,
«Скучная история» могли бути створені лише лікарем-
письменником.

Вікентій Вересаєв (Смідович) – автор відомих творів «Записки
врача», «Безысходность», першокласних перекладів античних
авторів.

Михайло Булгаков – випускник медичного факультету
Київського університету. Автор романів «Белая гвардия», «Мастер
и Маргарита», повістей «Собачье сердце», «Зойкина квартира»,
«Театральный роман», п’єс «Дни Турбиных», «Бег», «Последние
дни». Твір Булгакова «Записки юного врача» – енциклопедія знань
для медика-початківця.

Юрій Щербак – доктор медичних наук і відомий письменник.
Закінчив Київський медичний інститут. Набув заслуженого
авторитету на дипломатичній ниві як посол України в Ізраїлі,
США, Мексиці, Канаді.

Поширеним серед лікарів-письменників були розповіді про власні
дослідження, пошуки та відкриття. Серед них – славетний анатом і
хірург М. І. Пирогов, автор автобіографічної книги «Щоденник
старого лікаря», М. М. Амосов, автор творів «ППГ-2266. Записки
польового хірурга», «Книга про щастя і нещастя» та інші.

Періодизація

Оскільки розвиток медицини залежить від історії та
культури, то в основу вивчення історії медицини покладено
періодизацію всесвітньої історії. Для кожного періоду
характерна своя, найбільш прогресивна для свого часу форма
суспільно-економічного розвитку (рабовласництво,
феодалізм, капіталізм тощо), і кожен період має свої
притаманні риси. І практична медична діяльність, і теорія
медицини розвиваються у постійному тісному зв’язку із
загальним історичним процесом.

Всесвітній історичний процес поділяється на 6 основних періодів:

1. Первісне суспільство (бл. 2 млн років тому - IV тис. до н. е.)

2. Стародавній світ (IV тис. до н. е - 476 р.)

3. Середні віки (476 р. - кін. XV ст.)

4. Ранній Новий час (кін. ХV ст. - кін. XVIII ст.)

5. Пізній Новий час (кін. ХVIII ст. - поч. XХ ст.)

6. Новітній час (з 1918 р.).

ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА

Писемні – друковані тексти на глині, папірусі,
пергаменті, папері тощо; надписи на камені, металі;
графіті (тексти, надряпані на стінах, виробах, бересті) та
ін.

Речові – археологічні пам’ятки, палеоантропологічний
матеріал (кісткові решти людей).

Етнографічні – елементи давнього побуту та культури
народів, що зберігаються до нашого часу, зокрема, обряди
та елементи медико-гігієнічної діяльності.

Усні та лінгвістичні – пам’ятки усної народної
творчості, дані мови, медична термінологія, географічні
назви, особисті назви тощо.

Кінофотофонодокументи та сучасні електронні
джерела.

ОСОБЛИВОСТІ І ПЕРІОДИЗАЦІЯ
ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА

Історія первісного суспільства є складовою частиною
всесвітньої історії. Вона вивчає людське суспільство від
виникнення людини (бл. 2 млн років тому) до формування
перших цивілізацій (IV тис. до н. е.) і має такі найважливіші
характерні особливості:

первісна доба охоплює 99% усієї історії людства, це
найбільший період історії;

первісний період – безписемний;

первісна ера – докласова; це своєрідна організація
соціального життя, яка принципово відрізняється від
класових суспільств; головними рисами були колективізм,
переважання колективного над індивідуальним, що
знайшло відображення у родовій общині; спільна власність
громади на землю; рід як господарська одиниця;

первісна епоха – універсальна, бо всі народи пройшли цей
етап історичного розвитку.

В історії первісної ери виділяють три
етапи:

становлення первісного суспільства (бл. 2
млн років тому - бл. 40 тис. років тому);

первісного суспільства (бл. 40 тис. років тому
- X тис. до н. е.)

занепад первісного суспільства (X - V тис. до
н. е.).

Матеріальна культура первісного суспільства
поділяється на кам’яний, бронзовий та ранній
залізний віки (археологічна періодизація).
Кам’яний вік поділено на давній (палеоліт),
середній (мезоліт) та новий (неоліт).

АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗ

У виникненні людського суспільства провідну роль відіграла праця:
свідоме виготовлення та використання знарядь праці з метою
задоволення нагальних потреб, в першу чергу в їжі та захисті від
ворогів. Людське суспільство виникло не відразу з появою перших
знарядь праці. Цьому передував тривалий період еволюції, протягом
якого одночасно і паралельно відбувалось формування людини як
біологічного виду (антропогенез) і становлення людського
суспільства (соціогенез). Вважають, що процеси антропогенезу і
соціогенезу так тісно перепліталися і взаємно обумовлювали один
одного, що слід говорити про єдиний процес формування людини,
становлення людського суспільства – антропосоціогенез.
Становлення суспільства – формування не тільки соціально-
економічних, але й усіх соціальних відносин взагалі. Завдання
реконструкції процесу становлення людського суспільства, тобто
формування суспільних відносин, є непростим. Від самих цих
відносин нічого не збереглося, бо вони, як відомо, не є чимось
речовим, не мають фізичного існування. Будь-яка реконструкція
процесу становлення суспільства неминуче є гіпотетичною. В умовах,
коли даних мало і всі вони непрямі, першочергового значення
набувають загальнотеоретичні положення.

Період антропосоціогенезу характеризується не лише
удосконаленням трудової діяльності, але й подоланням,
приборканням «зоологічного індивідуалізму». Останнє
мало чи не вирішальне значення для колективів людей,
було одним з провідних механізмів соціогенезу, що
забезпечував колективну працю і розподіл, тобто основні
умови, за яких первісний колектив міг вижити. Однак
панування тваринних інстинктів і є відображенням
природного відбору: сильнішому дістається здобич,
сильніший відтворює потомство.

Вважають, що на ранній, найтривалішій стадії історії
первісного суспільства діяли і природний відбір, і
соціальні процеси у формі становлення та розвитку
колективної праці, і подолання біологічних інстинктів.
Роль природного відбору протягом цієї стадії поступово
зменшувалася, роль соціального фактору зростала, поки
врешті-решт він не досяг провідного становища.
Виживання багато в чому залежало від зосередженості
кожного на дотриманні інтересів колективу, навіть якщо
вони суперечили інтересам індивідуальним.

ТАБУ, АНІМІЗМ, ФЕТИШИЗМ,
МАГІЯ, ТОТЕМІЗМ

Табу. Одним з найбільш ранніх колективних уявлень була
система немотивованих і категоричних заборон, яка
регулювала поведінку людей у первісних колективах та їх
відносин один з одним. Такі заборони одержали в літературі
назву «табу». Табу стосувались їжі, відносин з чужинцями,
перебування на певній території, певних предметів, особливо
знарядь праці та зброї, певних предметів, особливо знарядь
праці та зброї, певних осіб, окремих вчинків.У процесі
антропосоціогенезу мали місце статеві, виробничі, мисливські
табу, які обмежували проміскуїтет у часі, табу на інцест.

До найбільш ранніх колективних уявлень, які генетично пов’
язані між собою і справили визначальний вплив на
становлення і подальший розвиток людської культури, у тому
числі й медицини, відносяться також анімізм, фетишизм,
магія.

Анімізм (від лат. – душа, дух) – віра в душі, духів і одухотворення
природи; віра в існування надприродних двійників. У багатьох народів
головними двійниками, яких найбільше поважали первісні анімісти,
були душі померлих родичів. Тому первісний анімізм ще називають
культом предків.

Фетишизм (від португ. та франц. – амулет, талісман) – віра в існування
у певних предметів надприродних властивостей. До реальної користі
матеріальних предметів додавались їхні надприродні здібності бути
помічником і заступником людей. Численні фетиші є і в сучасному
релігійному культі. Фетишизм зберігається у вигляді віри у талісмани
(приносять щастя) й амулети (оберігають від нещастя).

Магія (від грец. – чаклунство) – віра в існування надприродних засобів
впливу на людей, предмети, події чи явища природи через певні дії,
обряди і ритуали. Магія в уявленні первісної людини поділялась на
позитивну (корисну) і негативну (шкідливу).

Тотемізм – (мовою північно-американських індіанців «оджубве» – «його
рід») – комплекс вірувань, обрядів, міфів, побудованих на уявленнях про
тісний родинний зв’язок групи людей (рід, плем’я) з певним видом
тварин, рідше – рослин, ще рідше – з якимось предметом чи явищем
природи (наприклад, ведмідь, кенгуру, ворон, собака Дінго, лілія, дощ,
сонце).

У ранніх формах релігії були й початки культових дій, які з часом
почали виконувати старійшини або певна група людей – чаклуни,
шамани.

ГІПОТЕЗА «ЗОЛОТОГО ВІКУ»

Тривалий час побутував погляд, що первісна людина жила в
злагоді з навколишньою природою, безтурботно сприймаючи її
дари, мала квітуче здоров’я, була абсолютно здорова і не знала
ніяких недуг. Такі думки висловлював історик медицини
В. Ріхтер, такого ж погляду дотримувався Жан-Жак Руссо.

Згідно концепції «золотого віку» вважалося, що хвороби
виникли пізніше як результат цивілізації, внаслідок розладу між
людиною і довкіллям, виходу людини з первісного природного
стану.

Дані палеоантропології, яка виникла понад сто років тому і
вивчає рештки стародавніх людей, сприяли спростуванню
гіпотези «золотого віку». Вивчення решток первісної людини
показало, що на її кістках залишились сліди травматичних
ушкоджень та різних хвороб (артрит, анкілоз, остеоз,
остеомієліт, рахіт, викривлення хребта, карієс, ревматизм,
сифіліс, туберкульоз, пухлини, екзостози тощо).

ЛІКУВАННЯ У ПЕРВІСНОМУ
СУСПІЛЬСТВІ

Відповідно до історичних етапів умовно визначаються три
періоди в розвитку первісного лікування:

1) становлення первісного лікування (найтриваліший
період), коли узагальнювалися емпіричні знання про прийоми
лікування й природні лікувальні засоби (рослинного,
тваринного й мінерального походження);

2) лікування в період розквіту первісного суспільства, коли
розвивалося й утверджувалося цілеспрямоване застосування
емпіричного досвіду лікування в соціальній практиці;

3) лікування в період занепаду первісного суспільства, коли
йшло становлення культової практики лікування, тривало
нагромадження й узагальнення емпіричних знань з лікування
як колективного досвіду громади й індивідуальної діяльності
цілителів.

Зародження медицини можна відносити до того моменту, коли
закладені в людині інстинкти до самозбереження і полегшення
страждань входять у колективну свідомість людей. Первісна
людина змушена була надавати собі допомогу при різних
травмах і захворюваннях. І, цілком природно, засоби для цього
шукала в навколишній природі і насамперед – в світі рослин, що
давало можливості пізнавати їх властивості, дію на організм
людини.

Вживаючи рослинну їжу, люди мали широкі можливості на
особистому досвіді познайомитися з властивостями рослин. Були
можливості розпізнати і поживні, і отруйні, і цілющі властивості
рослин. Почалося виділення цілющих рослин. Упевнившись,
наприклад, у болезаспокійливій, збуджувальній, снодійній,
потогінній, блювотній, проносній та інших діях деяких рослин,
які використовувалися для втамування голоду, люди почали
згодом при потребі застосувати їх для полегшення того чи
іншого страждання. Деякі рослини увійшли в арсенал лікарських
на основі спостережень над тваринами, які при нездужанні
споживають певний вид рослин. Отже, у зв’язку з добуванням
необхідної для існування їжі були відкриті та увійшли до вжитку
лікарські речовини рослинного походження.

З розвитком виробничих сил, у якому освоєння вогню
та винайдення луку стали визначними подіями, людина
переходить до активного добування засобів до життя, і,
перш за все, до полювання. Тепер арсенал харчових
продуктів незмірне збагачується, а разом з тим і арсенал
лікарських засобів, у якому м’ясо, кістковий мозок,
жовч, жир, кров, окремі органи тварин та інші
речовини тваринного походження займають все
значніше місце.

Згодом з лікувальною метою, поряд із засобами
рослинного і тваринного походження, почали
застосовувати й мінеральні речовини.

З розвитком виробничої діяльності, здатності до
сприйняття та передачі досвіду, моральних норм
відбувалася трансформація інстинктивних дій із
самодопомоги у людську медико-гігієнічну діяльність.
Очевидно, що рубежем, який відділяє інстинктивну
самодопомогу від початкових форм медико-гігієнічної
діяльності, була свідома взаємодопомога.

Давні люди виявляли піклування про родичів при
хворобах і травмах. Свідченням взаємодопомоги є
археологічні знахідки в печері Шанідар – рештки
людей з слідами травм, загоєння яких було б
неможливе без надання відповідної допомоги і
належного догляду.Отже, ідея допомоги хворому
виникла з основного біологічного закону – закону
боротьби за існування, боротьби за продовження
роду.

Накопичення медико-гігієнічних відомостей та
індивідуального досвіду перетворилося в
колективний досвід, що заклав основи народної
(емпіричної) медицини.

Контрольні питання

Історія медицини як наука і предмет викладання.

Зміст і види історії медицини.

Зв’язок медицини і культури.

Періодизація історії медицини.

Історичні джерела.

Особливості і періодизація первісного суспільства.

Антропосоціогенез.

Табу, анімізм, фетишизм, магія, тотемізм.

Лікування у первісному суспільстві.

Гіпотеза «золотого віку».

Захворювання давніх людей.